Смілянський форум

Ласкаво просимо

* Погода 
* Правила   * Учасники
* Вхід   * Реєстрація
Об'яви форума

Смілянський форум засвідчує свою підтримку українському народу. Ми засуджуємо дії російської влади, що нахабно ввела свої збройні сили на територію України.
Ми єдина, незалежна держава і вторгнення на нашу територію - це порушення суверенності України.
Слава Україні !


Сьогодні: 15 Грудня, 2017 19:06

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]




Створити нову тему Відповісти  [ 994 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1 ... 46, 47, 48, 49, 50  Далі
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 26 Листопада, 2015 8:27 
Офлайн
Частий гість
Частий гість

З нами з: 10 Серпня, 2014 8:51
Повідомлення: 73
Репутація: 1
Джорж Мартин - Песнь льда и пламени (сериал игра престолов)

_________________
Pride - Моя гордость!


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 26 Листопада, 2015 13:55 
Офлайн
Експерт
Експерт
Аватар користувача

З нами з: 30 Грудня, 2012 20:43
Повідомлення: 592
Звідки: з міста по сусідству з чайками
Репутація: 13
А з фантастики щось порадите, а то кросворди на роботі "оболванівают"... :-D

_________________
Мене постійно переслідують розумні думки, але я швидший...


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 27 Листопада, 2015 0:08 
Офлайн
Псих
Псих
Аватар користувача

З нами з: 26 Листопада, 2009 19:07
Повідомлення: 2399
Почитай "Приход ночи" Азимова.
Цитата:
Аннотация:
В 1941 был опубликован рассказ «Приход ночи» (англ. Nightfall) o планете, вращающейся в системе шести звёзд, где ночь наступает раз в 2049 лет. Рассказ получил огромную известность (согласно Bewildering Stories, он был одним из самых известных из когда-либо публиковавшихся рассказов). В 1968 году Американская ассоциация писателей-фантастов объявила «Приход ночи» лучшим из когда-либо написанных фантастических рассказов. Рассказ более 20 раз попадал в антологии, дважды был экранизирован (неудачно), и сам Азимов впоследствии назвал его «водоразделом в моей профессиональной карьере». Малоизвестный до тех пор фантаст, опубликовавший около 10 рассказов (и ещё примерно столько же были отвергнуты), стал знаменитым писателем. Интересно, что сам Азимов не считал «Приход ночи» своим любимым рассказом.

Цитата:
Рассказ повествует о жизни планеты Лагаш, освещенной шестью солнцами. Каждые 2049 лет, без видимых на то причин, существующая цивилизация гибнет....


Добавлено спустя 2 минуты 51 секунду:
В 90-м году Азимов доработал рассказ и сделал из него роман (сюжет остался прежним)

_________________
Объясняя козлу, почему он козел, неожиданно можно выяснить, что он – баран.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 26 Грудня, 2015 23:01 
Офлайн
Проходив мимо
Проходив мимо

З нами з: 07 Грудня, 2015 20:10
Повідомлення: 5
Репутація: 0
На данный момент ничего не читаю, но собираюсь начать Айн Рэнд "Атлант расправил плечи". Надеюсь не пожалею потраченных денег на целую трилогию))
«Атлант расправил плечи» рассказывает о приходе социалистов к власти во всем мире. Начинаются гонения на крупный бизнес, свободный рынок уступает позиции плановой экономике, Америка постепенно погружается в хаос и тьму. Главные герои — владелица железнодорожной компании Дэгни Таггерт и глава металлургических заводов Хэнк Реардэн пытаются противостоять новым устоям…


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 30 Грудня, 2015 0:54 
Офлайн
Частий гість
Частий гість

З нами з: 24 Березня, 2014 23:56
Повідомлення: 63
Репутація: 1
Шкляр, "Кров кажана"

_________________
Найкращий відпочинок на базі пейнтболу з регіональним оператором PAINTBALL.CK.UA


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 30 Грудня, 2015 21:33 
Офлайн
Постійний житель
Постійний житель
Аватар користувача

З нами з: 21 Грудня, 2015 21:00
Повідомлення: 116
"Маруся"

События в 1918-м происходят, а такое впечатление, что 2014-й описывается.
Один в один

Цитата:
Кравс нагадав Головному Отаманові, що лівим берегом Дніпра до Києва посуваються денікінці. Рано чи пізно зіткнення з білими неминуче, а досі немає плану, як з ними поводитися. Денікін і чути не хоче про самостійну Україну, тому союз із ним у боротьбі проти большевиків є неможливим. Але ж він, генерал Кравс, як командувач Центральної армійської групи, мусить мати чіткі директиви. Як бути?

Петлюра припалив чергову цигарку і, походжаючи по кімнаті, виклав усе на пальцях. По-перше, не треба під час зустрічі з денікінцями вдаватися до ворожих акцій. Мусимо вести переговори до кінця хоча б для того, щоб виграти час. Цей процес тривалий і неприємний, але гріх не скористатися дипломатією.

— А що робити в разі лобового зіткнення? — спитав Кравс.

— Пропонувати денікінцям, щоб вони не займали тих теренів, які вже під нами, — сказав Петлюра.

Широкі щелепи Кравса звела оскома: у своїй військовій практиці він не знав такого терміну, як «пропонувати». Жоден статут не передбачав подібної норми у взаєминах з ворогом.

— Тобто як… пропонувати? — простодушно спитав Кравс.

Петлюра, вгадуючи генералів скепсис, що межував із насмішкою, зумисне наголосив на цьому слові ще раз:

— Про-по-ну-ва-ти денікінцям звільнити шлях на тих напрямках, де ми проходимо, аби не стримували нашого руху. Тим часом провести глибоку розвідку й вивідати все про Добровольчу армію: в якому стані військо, яка його чисельність, амуніція і таке інше.

— А якщо котрась із їхніх частин нападе першою? — спитав Кравс. — Що, коли ми будемо чекати прихильності від Денікіна, а білі москалі робитимуть свою чорну справу?

— Ви ж, генерале, не повстанський отаман, щоб не розуміти військової дипломатії, — сказав Петлюра. — Під час переговорів регулярна армія не провадить бойових дій.

— Ви не знаєте, з яким ворогом маєте справу? — спитав Кравс. — Біляки рано чи пізно вдадуться до підступу. Як це завжди було з москалем… Один біс, червоний він чи білий. Хіба большевики не обіцяли вам вільної України? Поки німці тримали п’ястука у них перед носом. А ми будемо сперечатися, як поводитися регулярній армії?





Додано через 14 хвилин 26 секунд:
 дальше
Дивно було, що це ніким не кероване стовпище люду дотримувалося бездоганного порядку, ніхто нікого не штовхав, не наступав на ноги, не хекав у потилицю, ніби всім керував якийсь вищий інстинкт, що прокидається в людях у час великої спільної радості й надії.

Хоча, по правді сказати, не було тут аж такого єдиномислія, якого благав у Бога Тарас, котрий теж споглядав Думську площу з портретів, придивлявся, що воно діється на його Козиному болоті й хто чим дихає. Було тут усякого брата, і навіть тоді, коли автомобіль генерала Кравса повернув із Хрещатика до Думи й натовп розступився, даючи йому дорогу, — до машини підбіг якийсь екзальтований молодик і, показуючи рукою на Думу, закричав:

— Не вірте тим єзуїтам!

Генерал Кравс завважив, що та маса людей, яка відступила перед автомобілем праворуч, відрізнялася від тієї, що була по ліву руку. Праворуч над людськими головами здіймалися російські трикольорові прапори й не чулося звідти ніяких овацій, а ліва частина площі цвіла жовто-блакитними стягами й здригалася від тисячоголосої осанни. І тут два табори, подумав Кравс і напружився від раптової тиші, що впала на площу.

Він побачив, що всі повернули голови до вулиці Інститутської. Там, на її крутосхилі, у скісних променях передвечірнього сонця з’явилося видиво, яке найбільше вразило поручника Гірняка. З печерського пагорба, де ще недавно було безлюдно й порожньо, з мертвого міста до Хрещатика рухалася строката, розцяцькована процесія.

Попереду на низенькому, схожому на віслюка коні їхав старий російський генерал, груди якого були так густо обвішані орденами, наче він зодягнув кольчугу. У правій руці генерал тримав невеличкого російського прапора, який начебто й не личив поважному воєначальнику, він тримав його наче свічку. Услід за генералом пішки ступали чотири священики в золотих ризах, один із них ніс великого позолоченого хреста, а троє високо здіймали багряні церковні корогви.

За ними йшов церковний хор на чолі з дияконом і голосно, голосніше, ніж годилося б церковному хору, співав «Боже, царя храні». Замикав цю процесію кінний конвой із кількох офіцерів у золотих погонах та відділу кубанських козаків у червоних черкесках. Черкески були добротні, а от погони у рядових денікінців, теж червоні, мали жалюгідний вигляд. Не суконні, а тоненькі й вим’яті, наче вони їх наспіх повирізали ножицями з жіночих спідниць. Один офіцер навскіс тримав древко великого російського прапора, аби його полотнина була розгорнута й помітна здалеку. Ця різношерста компанія спускалася вниз дуже повільно, узвіз був такий крутий, що коні кумедно присідали на задні ноги.

У лівій половині натовпу, якщо дивитися від Думи очима архістратига Михайла, прокотилося радісне збудження, дехто поривався до величальних привітань, але не з руки було перебивати церковний спів, тим більше гімн «Боже, царя храні», тож лівий табір Думської площі благоговійно чекав наближення процесії, а правий вороже наїжачився й загудів обурено. Однак і ті, й ті знов позадкували, даючи дорогу пістрявій процесії, яка прямувала до міської Думи.

Не доїжджаючи до парадного входу, серед площі, російський генерал натягнув поводи, кволо махаючи прапорцем до тієї половини натовпу, де він одразу впізнав своїх. До нього підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажею бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася його обціловувати від носака до коліна. «Спасітєль ви наш роднєнькій», — голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», — втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом.

До нього підкотився ще якийсь черевань у білій косоворотці, підперезаній червоним шнурком, але генерал суворо підняв руку долонею до натовпу, мовляв, годі, давайте без панібратства, «гаспада харошіє», і рушив до Думи. Тут на його шляху стало два козаки з рушницями й шаблями — вони зненацька вихопилися з натовпу, видно, повстанці, і Миронові навіть здалося, що він їх десь бачив.

— Далі прохід заборонено! — сказав козарлюга із засмаленим, як горщик, обличчям. — Розвертаємо дишля!

— Я вас нє панімаю, — насупився генерал. — Аб’яснітє на чєловєчєском язикє, в чьом дєло?

— Тут управа української столиці! — пояснив засмалений. — Стороннім вхід заборонено.

— Ми только хатім павєсіть наш флаґ, — сказав генерал. — В чєсть взятія Кієва. Вот і всьо.

— Київ звільнила українська армія, — стояв на своєму засмалений. — Чужим прапорам тут не місце.

— Я вам пєрєвєду, вашє прєвосходітєльство, — підбіг черевань у косоворотці, підперезаній шнурком. — Он говоріт, што проєзд воспрещьон, потому што Кієв захватілі галічанє. Но ето же чушь собачья! Ви проєжайтє і водрузітє флаг, вєдь етава трєбуєт народ!

Ще ціла купа людей з лівого табору накинулася на козаків з лайками та прокльонами, мовляв, як ви, сіра голото, розмовляєте з генералом, чи вам повилазило, хто перед вами, народ вимагає пропустити його, а ви, хохли необтесані, вперлися, як барани, і псуєте людям празник. Стара діва з розмазаною на лиці крейдою штурхала гострими кулаками засмаглого козака під ребра, щипала його, називала «чьортов гуцул», не відрізняючи наддніпрянця від галичанина
Одна половина площі скандувала «Геть москалів!», друга репетувала «Рукі вон!», маючи на увазі облогу генерала; по правий бік заспівали «Ще не вмерла Україна!», а по лівий долучилися до церковного хору, який саме дотягував «Перводєржавную, Русь православную, Боже храні».

Площа намагнітилася й розпеклася до краю, багнети наїжачилися на крісах стрільців, що охороняли Думу, крізь замасковані на балконі отвори висунулися шиї кулеметів, і невідомо, чим би те закінчилося, якби генерал Кравс не побачив у цьому становищі вигідний шанс розпочати переговори з денікінцями. Він повернувся від парадного входу назад, туди, де козаки перепинили російського генерала з усією його процесією, і чемно попросив — не наказав, а попросив засмаленого та його похмурого товариша, аби вони пропустили генерала з його ад’ютантами до Думи. Засмалений із товаришем, скреготнувши зубами, відступили убік.

Обидва генерали взаємно представилися і були приємно здивовані: у їхніх жилах текла одна — німецька — кров. Перед Антоном Кравсом сидів на низькорослому коні барон Максиміліан Штакельберг, командир авангардної дивізії денікінських військ генерала Бредова. Можна було поговорити німецькою, але при такому народі не випадало, Кравс жестом припросив Штакельберга спішитися і пройти до Думи.

Російський генерал обернувся до свого конвою, кубанці швиденько позіскакували з коней і обережно зсадили Штакельберга з його низького віслюкуватого жеребчика. Хор зажував останні слова імперського гімну, попи опустили корогви держаками на землю. Батюшка, який ніс золотого хреста, поклав його на плече, ніби збирався йти на Голгофу.

До Думи генерал Штакельберг зайшов із двома ад’ютантами. Назустріч сходами уже дріботів голова міської управи Рябцев, диригуючи сам собі пухкенькими ручками.

— Ну, наканєц-то, наканєц-то! Встрєтілісь два союзніка-побєдітєля! Мілості просім!

Мимохідь привітавшись з головою Рябцевим («Не вірте тим єзуїтам!» — пригадалося Кравсу), обидва генерали зі своїми старшинами зайшли до аудієнц-зали. Перед розмовою командант 2-ї Коломийської бригади отаман Виметаль доповів генералу Кравсу, що біля Ланцюгового мосту денікінці роззброїли 2-й курінь його бригади. Кравс висловив Штакельбергу різке обурення, мовляв, якщо вже сама доля зробила нас союзниками в боротьбі з большевиками, то навіщо загострювати стосунки?

Барон сказав, що це непорозуміння, помилку буде виправлено, але натомість і в нього є невеличке прохання — для заспокоєння російської публіки треба на Думі вивісити триколірний прапор.

Українські старшини перезирнулися.

Барон Штакельберг наголосив, що цей акт не матиме жодного політичного значення, йдеться всього-на-всього про жест обопільної поваги між союзниками. Після такого акту доброї волі генерал Кравс зможе спокійно їхати на Печерськ до гімназії, де розмістився штаб генерала Бредова, і продовжувати переговори на вищому рівні. Тим часом денікінські війська залишатимуться на своїх позиціях до встановлення демаркаційної лінії між Добровольчою і Галицькою арміями. Тож нехай хтось із ваших, сказав барон Штакельберг, спуститься вниз і візьме в нашого офіцера великий триколор.

Така позиція Кравса задовольняла. Він попросив, щоб покликали сотника Станіміра, котрий пильнував за порядком на площі, і наказав йому занести в Думу російський прапор. Далі вийшла комедія. Денікінський прапороносець вперся рогом і не захотів віддати знамено в руки Станіміра. «Єщьо чєво! Аткуда я знаю, что тєбє далбаньот в башку! Можєт, ти хочєш наш флаг захватіть аль вабщє сжєчь? На-кось, вазьмі малєнькій».

Він дав Станімірові маленького прапорця, Осип піднявся на балкон Думи та примоцував його біля великого жовто-блакитного полотнища. Що тут зчинилося! Ліва половина площі радісно загула й заплескала в долоні, а праве крило зарепетувало, засвистало, затупотіло ногами, заревло на тисячу горлянок:

— Ганьба!

— Галичани зрадники!

— Геть московських лакуз!

— Геть кацапську ганчірку!

— Галичани продалися!

— Ганьба! Ганьба! Ганьба галичанам!

Вигуки скаженого обурення докотилися до аудієнц-зали.

— Что оні скандіруют? — приклав долоню до вуха глухуватий барон Штакельберг. — Ганібал? В смислє Ганібал возлє ворот?

— Сотнику! — гукнув генерал Кравс до Станіміра. — Заспокойте публіку! Ради Бога, скажіть їм що-небудь!

— Що? — нервово спитав Станімір, смикаючи правого вуса, якого він за цей день зсукав у нитку.

— Скажіть щось таке, аби вгамувалися. Ви ж маєте олію в голові. — Кравсова мама була українкою, і мову він знав непогано.

Осип відчув, що олія в його голові перегрілася і вже закипає. Зараз вона зірве покришку на його макітрі. Він вийшов на балкон як у гарячці.

— Ганьба! — стрясало повітря праве крило майдану.

— Зрадники!

— Ганьба запроданцям!

Осип, як Демосфен, поволі підняв руку, показуючи, що він буде говорити. Коли натовп притих, сотник зарядив такої, що Мирон не міг розібрати — чи він у розпачі вдає із себе вар’ята, чи справді чоловікові щось зробилося з головою.

— Авжеж, ми зрадники! — на повен голос звернувся Осип до майдану. — Ми зрадники й перекинчики, яким немає ні виправдання, ані прощення. Так, ми остатні запроданці й більше тут ніц не скажеш. Подивіться, панове, на нас уважно, і в кожному старшині чи стрільцеві ви побачите юду. Кожен тільки й носить у зрадницькій голові підлу думку, як би сі продати москалеві за тих нещасних тридцять срібняків. Так, ми зрадники, каємося.

Осип винувато опустив голову, витримав паузу, а тоді звів своє окаянне лице до неба, гейби та Магдалина, що кається, і запитав у майдану:

— Але скажіт мені, поклавши руку на серце, чи не сі зрадники зросили потом і кров’ю шлях від Львова до Києва, аби визволити рідний Край і його столицю? Той шлях усіяний кістками й могилами галичан. Могилами, над якими ніколи не заплаче рідна ненька, не затужить кохана дівчина. Ми, зрадники, пригорнулися до своїх братів-наддніпрянців, щоби вкупі здобути волю для України, бо, крім нас, її не здобудуть ніякі герої. І ніхто з вас не злічить тих жертв, що їх галичани поклали та ще покладуть на вівтар Вітчизни. Тому кажіт на мене що хочете, але не чіпайте тих, котрі згинули за вашу будучність. Чули-сьте? Не чіпайте, бо… затулю писка кожному ось цим-во! — Станімір вихопив з кобури револьвер і потряс ним над головою. — І тут уже мені жаден генерал не указ, курча його…

Слова застрягли Осипу в горлі, та йому все одно не дали б договорити. Майдан сколихнула нова буря овацій:

— Слава галичанам!

— Хай живе Галицька армія!

— Львів і Київ разом!

— Разом-разом-разом!!!

Під ці овації Кравс із Штакельбергом, закінчивши розмову, вийшли з Думи. Тут вони мусили розпрощатися, бо Кравс вирушав на Печерськ до жіночої гімназії, де осів штаб генерала Бредова, а Штакельберг їхав далі своєю дорогою. Барон помітно повеселішав і, по-дружньому взявши Кравса під лікоть, на прощання шепнув йому рідною мовою:

— Herr General, ich moechte Sie um etwas bitten: lassen Sie bitte die russische Flagge noch haengen — mindestens bis dahin, wenn sich das Publikum zerstreut. In der Nacht kann man die dann schon herunternehmen.[36]

Штакельберг уже підходив до свого низенького коника, як раптом, кинувши оком на денікінський конвой, отетерів — він угледів великий триколор, з яким досі носився, як дурень із ступою, їхній прапороносець. Штакельберг дрібно закліпав очима, глянув на балкон і зрозумів, що його волю зневажили. Старий розсердився, аж йому затремтіли руки; він швидко, не по-старечому підійшов до офіцера й вихопив у нього прапор. Кравс не зоглядівся, як барон ускочив у Думу й тут-таки вигулькнув на балконі. Він власноруч застромив держално прапора у вільне гніздо і з усмішкою переможця помахав рукою до лівого крила площі.

.......
Сотник Божко зупинив свого коня під балконом й задер голову. За мить він угледів чорношличника, який вирвав чужинського прапора разом із гніздом. Висмикнувши з полотнища держака, він із тріском переломив його об коліно.

Публіка заревла ще дужче. Ліве крило верещало з обуренням, праве кричало від захвату. До Сальського придріботів голова управи Рябцев і, диригуючи сам собі пухкенькими ручкам, слізно переконував полковника, що російський прапор нікому не заважає, він, навпаки, об’єднує киян, котрі, як бачите, й так розкололися на чужих і своїх.

— Я сам киянин, — гонористо відповів Сальський. — І мене, як бачите, ніхто не розколов. Не коліться і ви.
.......

думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:

— До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.

............
На розі Садової їхній автомобіль перестрів денікінський роз’їзд.

— Кто такіє?

— Генерал Бредов чекає на мене у штабі! Прошу дати провідника! — вимогливо проказав Кравс.

Це подіяло. Вершники пошепталися, перекладаючи своєму старшині вимогу Кравса, і підсадили в автомобіль молодого корнета. Той весь час повторював лише одне слово: «Прямо».

По дорозі вони побачили колону піхоти та артилерійську батарею, біля цитаделі Арсеналу стояла польова кухня. Денікінці безперешкодно обсідали Печерськ.

...............
Бредов — чоловік легкої статури з яйцеподібною головою та кущиком вусів під носом — привітався за руку з генералом Кравсом, обидва вони назвалися за військовою формою. Коли всі посідали, Кравс спробував захопити ініціативу.

— Пане генерале! — почав він. — Війська Галицької армії після тяжких боїв звільнили Київ, вибивши з міста большевиків — нашого спільного ворога. Ми з вами є кадровими старшинами й мусимо бути поза політикою.

Бредов поблажливо кивнув яйцеподібною головою. Він трохи розумів українську, торік навіть послужив день і ніч у гетьмана Павла Скоропадського.

— Саґласєн, — сказав він. — І што?

— Оскільки ми воюємо проти спільного ворога, — вів далі Кравс, — то я прийшов до вас, щоб визначити демаркаційну лінію між нашими військами. Було б великою помилкою побити горшки в українській столиці.

— Как ви сказалі? — змінився з лиця Бредов.

— Побити горшки, тобто зіпсувати стосунки, — пояснив Кравс.

— Да прі чьом здєсь ґаршкі? Я нє понял, о какой сталіце ви ґаварітє?

— Я сказав — в українській столиці, — повторив Кравс.

Бредов силувано реготнув.

— Кієв — мать ґарадов рускіх, нікоґда украінскім нє бил і бить нє может. Ілі ви іново мнєнія?

— От бачите, — сказав Кравс. — Ви таки повертаєтеся до політики, а мене цікавлять справи військові. Тим більше, що наші з вами переговори мають лише провізоричний характер, головне вирішуватиметься на вищому рівні.

— Да? — Бредов зробив здивоване обличчя. — Інтєрєсно, с кєм?

— Уже в дорозі делегація генерала Павленка, — сказав Кравс. — Саме він уповноважений представляти українську сторону. А моє завдання — уникнути конфліктів і…

— Нє тот лі ето Павлєнка, — перебив його Бредов, — каторий Омєляновіч-Павлєнка?

— Не знаю, — дипломатично сказав Кравс.

— Єслі ето пєтлюровскій ґєнєрал Омєляновіч-Павлєнка, ми єво павєсім на пєрвом же столбє бєз какіх-лібо пєрєґаворов, — криво всміхнувся генерал Бредов. — Ми нє сабіраємся вислушівать брєдні бандітов о ненькє Украінє.

Він сказав, що з Петлюрою взагалі не буде ніяких переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і нєдєлімой» Росії. Потім поцікавився, у яких стосунках з Петлюрою перебуває Галицька армія. Кравс ухильно відповів, що вони, галичани, мають свою Начальну команду та свого начального вождя Тарнавського, а з Петлюрою разом воювали проти большевиків. Та хай там як, а він, Кравс, обурений свавільною поведінкою денікінців у Києві. Така позиція може призвести до непередбачуваних наслідків.

А чим думали ваші люди, запитав Бредов, коли глумилися над російським прапором?

Натовп є натовп, сказав Кравс, він некерований. Але яка була необхідність стріляти в мирних людей?

Бредов запевнив його, що денікінські солдати не стріляли в киян, то була провокація большевиків. Потім ні сіло ні впало сказав:

— Так ілі іначє ваші войска далжни пакінуть ґород.

— Це неможливо, — сказав Кравс. — Ми визволили місто від большевиків і несемо відповідальність за його безпеку. Тому пропоную стримати будь-які ворожі кроки. Давайте вишлемо своїх відпоручників, які повідомлять про це наші війська.

— Всьо ето мишіная возня, — відповів Бредов. — Ви должни пакінуть ґород. А демаркаціонную лінію ми нарісуєм.

Генерал Кравс, розстебнувши кобуру, різко підвівся. Усі здригнулися, не маючи сумніву, що зараз він або застрелить Бредова, або пустить кулю собі у скроню. Але Кравс, діставши револьвер, узяв його за дуло й простягнув Бредову.

— У такому разі я вважаю себе вашим полоненим, — сказав він. — Бо не розумію поведінки, яка суперечить міжнародним військовим правилам.

Лице Бредова, яке перед цим поблідло, тепер взялося хворобливою прозеленню.

— Да бросьтє ви! — сказав він, гримнув кріслом і швидко пішов до дверей. — Падумайтє харашєнько, а я зайду позже.

За ним посунув увесь його почет.

Українські старшини розгублено перезирнулися.

Кравса охопив відчай. Це була найтяжча година в його житті. З нічних вулиць міста долинали постріли. Антін Кравс зрозумів, що галицьке військо з нісенітним наказом «Не стріляти!» опинилося в пастці. Він не знав, що діялося в цей час із галицькими вояками — чи вони відступають, чи, може, роззброєні, чи їх захопили в полон. Кравса обсідали марні думки — то він шкодував, що дозволив виїхати на Хрещатик полковникові Сальському, то дивувався миролюбним запевненням генерала Штакельберга. Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. Заливаючи горлянки вином і набиваючи черева реквізованою овечатиною, вони дертимуть з українського селянина останню сорочку, перекидатимуть догори дном його скрині, примовляючи: «Дєньгі бєрьом стариє, но адьожку новую».

Та поки що Антін Кравс не міг такого навіть уявити, хоча вже відчув, що доведеться воювати з іще одним ворогом, для якого не існує поняття про гідність і честь.
.........
Десь угорі Інститутської почувся глухий гуркіт. Надвірні ліхтарі не горіли, однак холодне зоряне небо кидало світло на пагорби, площу, на похмурі вулиці міста. Здалеку важко було розгледіти, що там гуркотіло вгорі на Інститутській, але звідти в бік Хрещатика рухалося щось громіздке, кордубате, і з торохтіння коліс вони здогадалися, що сюди наближається артилерія. Станімір наказав спрямувати на Інститутську всі скоростріли.

— Побійтеся Бога, сотнику! — скрикнув отаман Льобковіц. — Саме цієї хвилини генерал Кравс провадить переговори з Бредовим. Який вогонь? Не смійте!

— А що робити? — рздратовано спитав Станімір. — Кланятись?

— Вийдемо їм назустріч і будемо переговорювати.

— Та скільки ж можна!

— Не гаймо часу!

Отаман Льобковіц шарпнув Станіміра за лікоть, і вони кинулися через нічний Хрещатик до Інститутської. Льобковіц волочив придушену копитом ногу, але не відставав навіть тоді, коли вулиця пішла круто вгору. Голова колони вже була навпроти Інституту шляхетних панянок, за нею спадистою дорогою сунуло до Хрещатика численне зведене військо — гармати, кіннота, піхота, якій не видно було кінця.

Попереду їхав на коні полковник в оточенні кількох офіцерів — їхні силуети здавалися великими й вайлуватими, наче тіні.

Можливо, Льобковіцу й Станімірові трохи відлягло б від серця, якби вони знали, що на чолі колони їхав один із найшляхетніших білогвардійських офіцерів полковник Стессель. Але в нічній сутіні вони навіть не бачили, яка приязна усмішка ворушилася на повних губах полковника.

Станімір, навпаки, насупився й, смикнувши себе за правого вуса, грудьми став перед конем полковника Стесселя. Незважаючи на те, що поруч був старший за рангом отаман Льобковіц, сотник голосно звідомив, що він є відпоручником галицького корпусного командування і має честь передати союзникам, що в Думі відбулася нарада генералів Кравса та Штакельберга.

— Да, нам ето ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

— Після того, — вів далі Осип, — генерал Кравс вирушив до генерала Бредова для встановлення демаркаційної лінії. Поки тривають переговори, частини Галицької та Добровольчої армій зобов’язані залишатися на місцях.

— І ето нам ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

Він довірливим тоном запевнив галицьких старшин, що денікінські офіцери уміють тримати слово, їхні частини залишатимуться на своїх позиціях, але ж артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. «Тому прошу вас дозволити нам спуститися лише на Хрещатик, — попросився полковник Стессель. — Ми там зупинимося і, даю слово честі, будемо чекати подальших наказів відповідно до результатів переговорів».

Еге, подумав Станімір, пусти лисицю під лавку, та вголос сказав, що не годиться від самого початку ламати домовленості, бо навіщо ж тоді ці чесні слова, якщо постановили одне, а робитимемо інше?

Так, звичайно, погодився полковник Стессель, але бувають винятки, на які треба зважати. Як нам бути, наприклад, зараз, коли ми насилу стримуємо коней з важкими гарматами? Вони самі попруть униз, не питаючи ніякого дозволу, пожартував полковник Стессель, налаштовуючи всіх на довірливий тон і взаєморозуміння.

Про що ви раніше думали? — не здавався Станімір.

Ми не знали, що втрапимо на такий крутий узвіз, сказав полковник Стессель, але ще раз запевняю вас, що ми дисциплінована регулярна армія і, коли спустимося вниз, чекатимемо результатів переговорів. Чи варто сваритися через дрібниці? Адже коні під вагою гармат справді можуть поперти вниз на ваших людей, і тоді зчиниться паніка.

Добре, сказав отаман Льобковіц до Станіміра, нехай з’їдуть. Справді, навіщо псувати стосунки?

Сотникові не годилося сперечатися з корпусним начальником штабу, і він, зціпивши зуби, зійшов з дороги.

Батарея важких гармат з гуркотом скотилася на Хрещатик. Поки вона мостилася навпроти Думи, кавалерія посунула праворуч, замикаючи вулицю від Купецького саду, піхота розповзлася по обидва боки ратуші. Злагоджене переміщення чужого війська не віщувало нічого доброго. Від гуркоту гарматних коліс у Станіміра хиталася під ногами бруківка.

Денікінська солдатня, перешіптуючись між собою, скоса поглядала на стрільців, котрі охороняли Думу знадвору, зате офіцери були дуже привітні — обступивши Станіміра й Льобковіца, вони розпитували їх про Галицьку армію, про бої галичан з поляками та червоними. Дивувала обізнаність полковника Стесселя, котрий запитав, чи то правда, що французи озброїли до зубів армію Галлера для боротьби з большевиками, а він, сучий син, обвів Антанту кругом пальця і всі сили кинув проти галичан?

Раптом біля входу до Думи зчинилася метушня.

— Пане сотнику! — крикнув Петро Гультайчук. — Нас хочуть роззброїти!

Станімір побачив, як відділ денікінців кинувся на прорив до ратуші. Їм на дорозі стала з наїжаченими багнетами чота стрільців — Петро Гультайчук, Михась Проців, поручник Гірняк відпихали нахаб від дверей, а ті сліпицею лізли в Думу.

Якщо зараз Мирон зацідить одному-другому поміж роги, майнула Станімірові думка, тоді псові під хвіст усі переговори й демаркаційні лінії. Тоді почнеться війна. А як воювати неповному куреневі проти такої навали?
— Де ж ваше слово? — обернувся він до полковника Стесселя. — Як пояснити це віроломство?

— Да, ви должни сложіть оружіє, — сказав полковник.

Осип сторопів — чого-чого, а такого відвертого крутійства він ще не бачив.

— Де ж ваша честь?

— Чєсть? — засміявся полковник Стессель й озирнувся до свого ад’ютанта. — Паруччік Лєнскій, ґдє наша чєсть?

— В істінє! — відгукнувся мертвотно-блідий поручник з висмоктаним лицем морфініста.

— А гдє наша істіна?

— В вінє, ґаспадін палковнік!

— Маладєц, паруччік!

Це кінець, подумав Осип, це крах, до якого йшлося з того моменту, коли з’явився безглуздий наказ: обсадити, але не стріляти.

_________________
До мене можна звертатися українською; я розумію і спілкуюся


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 03 Січня, 2016 21:48 
Офлайн
Частий гість
Частий гість

З нами з: 24 Березня, 2014 23:56
Повідомлення: 63
Репутація: 1
дочитав "Кров кажана" тепер дочитую "Марусю", вартісна книга, вартісна.

_________________
Найкращий відпочинок на базі пейнтболу з регіональним оператором PAINTBALL.CK.UA


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 10 Січня, 2016 8:19 
Офлайн
Постійний житель
Постійний житель
Аватар користувача

З нами з: 21 Грудня, 2015 21:00
Повідомлення: 116
Василь Шкляр: Серйозний митець – це самотній вовк, котрий має свою особисту війну
Василь Шкляр – один з найвідоміших сучасних українських письменників. Кілька років тому його роман «Чорний Ворон», присвячений боротьбі холодноярських повстанців у 20-ті роки минулого століття, спричинив вибух на вітчизняному книжковому ринку. У 2011 році письменник став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, проте відмовився прийняти її на знак протесту проти політики тодішнього міністра освіти і науки Дмитра Табачника. Минулої осені у світ вийшов історичний роман Шкляра «Маруся», який теж став лідером продажів. А сьогодні письменник об’їхав майже всю Україну вже з новою книгою «Чорне Сонце».

Нещодавно Шкляр увійшов до політради партії «Укроп», яку пов’язують з командою бізнесмена Ігоря Коломойського. Це вже не перший похід Шкляра у велику політику. У 2012 році він балотувався в мажоритарному окрузі на Галичині, посівши лише третє місце. Сьогодні ж письменник уникає запитань про свої політичні амбіції.

Про те, чому Василь Шкляр легко «пережив» анексію Крим та про що буде його нова книга в розмові з «Главкомом».

далее -
http://litgazeta.com.ua/interviews/vasy ... stu-vijnu/

Цитата:
Над чим працюєте зараз? Чи буде в вашій наступній книзі Майдан чи війна?

Війна буде. З тим самим ворогом, але трохи давніша. Це буде роман про Українську повстанську армію


Моё глубокое убеждение - произведения В.Шкляра необходимо вводить в школьную программу и на них растить патриотов Украины.
Димаров, Лина Костенко, Шкляр. И учителя-патриоты.
Не учителя-заробитчаны, а учителя-патриоты.Вот то, что спасёт нацию.

_________________
До мене можна звертатися українською; я розумію і спілкуюся


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 11 Січня, 2016 9:35 
Офлайн
Активіст
Активіст
Аватар користувача

З нами з: 19 Лютого, 2008 18:31
Повідомлення: 1154
Репутація: 51
Гайтан написав:
И учителя-патриоты.
Не учителя-заробитчаны, а учителя-патриоты.Вот то,

Думаю,что на сегодняшний день получая такую зарплату,они все в большей мере патриоты... :)

_________________
"Никогда не спорьте с идиотами. Вы опуститесь до их уровня, где они Вас задавят своим опытом".
Марк Твен.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 19 Січня, 2016 0:49 
Офлайн
Проходив мимо
Проходив мимо

З нами з: 19 Січня, 2016 0:43
Повідомлення: 5
Репутація: 0
Последняя прочитанная книга - "Падение Стоуна" Йен Пирс(обложка в электр. варианте отстой - не обращайте внимания) . Очень классно пишет и интересно. Вся развязка возвращает в начало книги. Очень рекомендую :good: Даже начала читать его вторую книгу " Перст указующий", благодаря которой он прославился


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 20 Січня, 2016 18:05 
Офлайн
Проходив мимо
Проходив мимо

З нами з: 19 Січня, 2016 13:43
Повідомлення: 2
Репутація: 0
"Матадор" П. Мелло :)


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 22 Січня, 2016 6:48 
Офлайн
Постійний житель
Постійний житель

З нами з: 03 Січня, 2016 8:43
Повідомлення: 119
Попередження: 1
Павло Штепа, "Московство"

_________________
Думка читачів редакцію не цікавить.
Переписку з читачами редакція не веде.
Відповіді на питання, які виникли під час перегляду публікацій, шукайте у публікаціях.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 22 Січня, 2016 20:05 
Офлайн
Ас клавіатури
Ас клавіатури
Аватар користувача

З нами з: 22 Січня, 2016 19:49
Повідомлення: 318
Звідки: Berlin. Hitler Strase
Репутація: -3
Станислав Лем."Непобедимый" :good:

_________________
Живи, Україно, прекрасна і сильна!


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 24 Січня, 2016 4:42 
Офлайн
Псих
Псих
Аватар користувача

З нами з: 26 Листопада, 2009 19:07
Повідомлення: 2399
"Град обреченный", Стругацкие.
Цитата:
Действие романа происходит в некоем Городе, находящемся вне времени и пространства. Население Города составляет приблизительно миллион человек, перенесённых сюда из разных эпох и разных стран на добровольных началах.

Все люди, попавшие в Город, вовлечены в загадочный долгосрочный Эксперимент, о начале, сути и условиях которого нет никакой информации. Всё странное, происходящее вокруг, герои за неимением достоверных сведений вынуждены объяснять для себя фразой «Эксперимент есть Эксперимент». При этом одной из самых популярных тем в разговорах остается попытка понять, что из себя представляет Город, в каком времени и пространстве он находится и по каким законам существует. Высказываются различные версии: от «аквариума», куда поместили людей и наблюдают за ними, до первого круга Ада.

_________________
Объясняя козлу, почему он козел, неожиданно можно выяснить, что он – баран.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 08 Лютого, 2016 9:54 
Офлайн
Ветеран
Ветеран
Аватар користувача

З нами з: 09 Липня, 2008 19:31
Повідомлення: 798
Репутація: 582
Пілевін - Наглядач т.1

_________________
063 57 32 392


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 09 Лютого, 2016 1:14 
Офлайн
Псих
Псих
Аватар користувача

З нами з: 26 Листопада, 2009 19:07
Повідомлення: 2399
GARU написав:
Пілевін - Наглядач т.1

А я всё никак не "стартону". Хотя уже около полуторы недели "Смотритель" очереди дожидается.

_________________
Объясняя козлу, почему он козел, неожиданно можно выяснить, что он – баран.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 30 Березня, 2016 11:52 
Офлайн
Ветеран
Ветеран
Аватар користувача

З нами з: 09 Липня, 2008 19:31
Повідомлення: 798
Репутація: 582
Кастанеда - Казки про силу

_________________
063 57 32 392


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 04 Квітня, 2016 13:57 
Офлайн
Живу я тут
Живу я тут
Аватар користувача

З нами з: 23 Серпня, 2007 21:57
Повідомлення: 11680
Репутація: 2364
Зображення

Джек Ричер, или В розыске
Автор: Ли Чайлд
из серии: Джек Ричер, #17
Жанр: Современные детективы, Крутой детектив, Зарубежные детективы
Год: 2015

Разобравшись с очередным смертельно опасным делом, Джек Ричер твердо решил добраться до Вирджинии и наконец познакомиться с женщиной, которую так часто слышал по телефону, но никогда не видел. Как обычно, передвигаться по стране он предпочел на попутном транспорте. Ждать пришлось долго – никто не хотел пускать в свой автомобиль огромного громилу подозрительного вида. Наконец какие-то люди – двое мужчин и женщина – согласились подвезти его, причем чуть ли не до места назначения. Но через некоторое время Ричер начал понимать: эти люди вовсе не «какие-то». А очень даже определенные. И машина эта не их – они ее угнали. И планы у этих ребят самые что ни на есть мрачные…


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 08 Липня, 2016 23:14 
Офлайн
Проходив мимо
Проходив мимо

З нами з: 02 Липня, 2016 19:51
Повідомлення: 2
Репутація: 0
Я дуже полюбляю пред сном почитати. Нещодавно придбала дуже цiкаву книгу. Назва "Дiвчина у потягу". Доречi вже готується екранiзацiя. Вже не терпиться переглянути. Книга "Дiвчина у потягу" купити можна на сайтi https://tohome.com.ua/ua/il_31167. Там також є багато iнших цiкавих книжок.


Догори
 Профіль  
 
 Тема повідомлення: Re: Яку книгу нині Ви читаєте?
ПовідомленняДодано: 14 Липня, 2016 21:53 
Офлайн
Проходив мимо
Проходив мимо

З нами з: 12 Липня, 2016 21:26
Повідомлення: 5
Репутація: 0
В данный момент читаю очень хорошую книгу Сергея Пономаренко. Называется Темный ритуал. Как по мне написана неплохо, не ожидала от украинского писателя такого хорошего результата. Кто любит детектив в соединении с миcтикой- почитайте.


Догори
 Профіль  
 
Показувати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 994 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1 ... 46, 47, 48, 49, 50  Далі

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Вперед:  
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Український переклад © 2005-2011 Українська підтримка phpBB
*Мобільна версія